Помилка Наполеона. 200 років тому французький імператор побачив міць російської армії, в складі якої воювали українські дивізії і полки


 Французи тікають від козаків. Малюнок  XIX ст.

Багато завойовників намагалися поневолити народи Русі, проте історія повторювалася — вони незмінно зазнавали нищівної поразки. Так сталося й у 1812 р. з великою імперією Наполеона і вона розпалася. Так було і раніше у XVIII ст., коли під Полтавою були розгромлені війська Карла XII. Так сталося і пізніше у XX ст. у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу проти фашистської Німеччини, в результаті якої знищено злочинний гітлерівський режим.

Загроза

На початок XIX ст. Наполеон став необмеженим володарем не тільки Франції, а й підкорених найбагатших країн Європи. Він мріяв, як і всі завойовники, починаючи від Олександра Македонського і закінчуючи Гітлером, прорватися на Схід. Але на цьому шляху стояла величезна, загадкова та мало вивчена Росія.

На цю країну йшла загроза, якої вона не знала з часів монголо-татарської навали. У Німеччині та Польщі Наполеон скупчив 11 корпусів на чолі з маршалами, окремо підпорядковану йому артилерію, національну гвардію, кавалерійський резерв Мюрата загальною чисельністю майже 678 тисяч осіб. Коли він почав війну, Росія мала на західних кордонах 267 тисяч війська. Російські армії, перша  на чолі з Барклаєм і друга — з Багратіоном, відступали із запеклими боями. Незабаром всі війська очолив Михайло Кутузов. Непохитність російських воїнів у Бородінській битві (24-26 серпня) надломила бойовий дух французької армії. Але для збереження своєї армії Кутузову довелося віддати Москву без бою. А Наполеон наприкінці життя зізнавався, що Бородіно було найстрахітливішою серед усіх битв, що він затівав.

Побували і в нас

Ця війна стала вітчизняною для всіх народів Російської імперії, зокрема й для населення України, котра була її невід’ємною частиною. Україну Наполеон розглядав як важливу сировинну та стратегічну територію, передбачав відокремити українські землі від Росії, поділити їх і підпорядкувати Франції, Австрії, Польщі, Туреччині. Заслоном тут стала третя армія генерала Тормасова, якому Кутузов наказав «бути на Волині і Поділлі для охорони цього краю». Австрійський і саксонський корпуси Наполеона зайняли частину Волинської губернії, але вже у вересні вимушені були відступити з території України. Знищені були і загони французької кінноти, що просочилися на Чернігівщину.

З перших днів навали розпочався всенародний опір зайдам. Українці сформували 15 кінних козачих полків. Селяни і козаки поставляли рекрутів і ополченців, допомагали забезпечувати армію продовольством, фуражем, транспортом, жертвували гроші, майно. В складі діючої російської армії воювали Охтирський і Сумський гусарські, Чернігівський і Київський драгунські полки. Охтирці разом з козаками під керівництвом легендарного Дениса Давидова першими почали «партизанський пошук». Партизани, загони селян довершували удари регулярних частин.

Зарекомендував себе добрим організатором і командиром рядовий Київського драгунського полку Четвертаков. Кріпак поміщика Чернігівської губернії, зданий у солдати, хоробро воював, пораненим в бою під Гжатськом потрапив у полон, утік, почав боротьбу. Його загін очистив від ворога цілий район. Народна війна, підтримана Кутузовим, набула широкого розмаху, завдавала французькій армії великих втрат, позбавляла її засобів життєвого і бойового забезпечення. Це змусило Наполеона, який не дочекався у спаленій і безлюдній Москві укладання миру, залишити у жовтні місто, почати відступ.

Герої війни

Серед героїв Вітчизняної війни 1812 р. було чимало талановитих і мужніх воєначальників, виходців з України. Один з них — Дмитро Петрович Неверовський. Він народився 21.10.1771 р. в с. Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Канівський район Черкаської області). Батько почав службу козаком у Переяславському полку. Юність Дмитра проходила серед буйного українського привілля. Йому дуже подобалося слухати пісні кобзарів про славні справи запорожців та отамана Івана Сірка, про походи гетьмана Петра Сагайдачного і його перемоги над турками, про трагічну долю страченого Мазепою Кочубея. Юнак був міцним, струнким, добрим вершником та вправним стрільцем. Коли подорослішав, вирішив стати військовим.

Допоміг випадок. На нього звернув увагу сусід по маєтку, відомий катеринінський сановник граф Завадовський. П’ятнадцятирічним Дмитро Неверовський був зачислений у лейб-гвардії Семенівський полк. Вже у 1787 р. він бере участь у війнах з турками і поляками, здобув репутацію відмінного бойового офіцера.

 Далі Неверовський служить у Малоросійському полку, у 1804 р. став генерал-майором. На початку 1812 року, за особистим дорученням імператора Олександра І, формує в Москві нову дивізію. Вона після завершення навчання стрімко вирушила на захід і з’єдналася з другою Західною армією, яка свого часу була сформована під командуванням Петра Багратіона на базі Подільської армії, розташованої в Київській, Волинській і Подільській губерніях. Нова армія спочатку перебувала в районі Луцька, а перед війною прикривала важливий західний стратегічний напрямок.

Так почався бойовий шлях 27-ї дивізії під командуванням Дмитра Неверовського. До її складу входили Одеський, Тарнопольський та Полтавський піхотні, три єгерських і Харківський драгунський полки. Вона стійко витримала натиск переважаючих ворожих сил під Красним, що зірвало задум Наполеона раптово захопити Смоленськ, а в російській армії викликало захоплення і повагу до бойових якостей командира дивізії. Він виявив військовий талант і мужність у Бородінській битві і був відзначений званням генерал-лейтенанта.

У зворотному напрямку

Коли почалося вигнання Наполеона, 27 дивізія йшла в авангарді російських військ, билася у боях під Малоярославцем та знову під Красним, брала участь у битвах на території Європи. Одна з них, «битва народів» під Лейпцигом, стала для Дмитра Петровича останньою. Він був смертельно поранений, коли вів полки в атаку. Помер 21.10.1813 р. і похований  у місті Галле. У 1912 р., на відзнаку сторіччя Бородінської битви, останки Дмитра Неверовського перевезено в Росію і захоронено біля Багратіонових укріплень поруч з пам’ятником солдатам прославленої 27-ї дивізії, на якому надпис: «Безсмертній дивізії Неверовського — героям Шевардіна і Семенівських флешей».

З початком війни всі чотири брати Неверовських стали в армійські лави. Крім старшого Дмитра, який очолив дивізію, Павло командував ополченням Новомосковського повіту, Микола служив у гвардії, а молодший Іван був офіцером Чорноморського флоту. Разом з Неверовським воював земляк-полтавчанин, полковник Максим Ставицький, який став продовжувачем його справи, саме він очолив дивізію після смерті Дмитра Петровича, повів її до нових перемог.

Варто розповісти ще про одного воєначальника і державного діяча — Михайла Андрійовича Милорадовича. Народився 12.10.1771 р. у сім’ї чернігівського намісника. Хотів стати військовим, і його мрія здійснилася. Служив у Суворова, брав участь у бойових діях, виявив себе безстрашним офіцером. Вже у 28-річному віці став генералом. У 1805 р. йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта за мужність і героїзм під час битви з французами при Аустерліці, потім брав участь у війні з турками на Дунаї разом з Кутузовим. У 1810 р. генерала від інфантерії Милорадовича призначено київським військовим губернатором. На цьому посту Михайло Андрійович зарекомендував себе талановитим адміністратором. У липні 1811 р. в Києві сталася страхітлива подія — згорів Поділ. За ініціативою губернатора урядом були виділені кошти для надання допомоги погорільцям, і Поділ почали відбудовувати за новим планом з широкими прямими вулицями. Виявилося, що то був підпал. Затримані злочинці зізналися, що заслані французами і поляками з метою підпалювати будинки, хлібні поля, розповсюджувати різні жахливі чутки тощо.

Київський внесок

На початку війни у Києві почалося формування добровольчих загонів народного ополчення. На «Арсеналі» виготовили 40 тисяч гвинтівок і пістолетів, 35 тисяч пік і шабель, відремонтували 134 гармати. Гарнізон Києво-Печерської фортеці (2,5 тис. солдат) був зміцнений козачим полком і шістьма батальйонами. Навколо Києво-Печерської лаври і на Звіринці разгорнулося спорудження кріпосних валів, ровів та інших укріплень. Тисячі жителів працювали на спорудженні наплавного мосту через Дніпро та польових укріплень на підступах до Києва.

Милорадовичу, що одразу був відкликаний до театру воєнних дій, доручили формування військового резерву. Він успішно впорався із завданням, у серпні резервісти приєдналися до головних сил армії. У Бородінській битві війська під його командуванням мужньо билися на правому фланзі і в центрі. Під час відступу до Москви Михайлу Андрійовичу, який командував ар’єргардом, вдалося добитися перемир’я для відходу військ і вивезення поранених. Перемога під Малоярославцем і Тарутином наглухо зачинила шлях Наполеону у південні багаті області, куди він так прагнув. Милорадович і далі брав участь у боях під час переслідування Наполеона, який вимушений був рухатись по старій спустошеній Смоленській дорозі. Під Вязьмою війська Милорадовича разом з козаками Платова вночі догнали корпуси маршалів Даву і Нея, у рукопашному бою знищили чотири тисячі французів і захопили три тисячі полонених. Він був активним учасником кампанії 1813 р. в Європі. За його плечима 52 битви. То був справжній бойовий генерал.

Проте загинув не на полі битви, а в мирний час, перебуваючи на посту генерал-губернатора Петербурга. Про цю трагічну подію згадував А. Є. Розен, учасник повстання декабристів (14.12.1825р.) на Сенатській площі: «Граф Милорадович, вождь усіх воїнів, спокійно їхав з каре і намагався умовити солдат, ручався їм честю, що цар простить їхній непослух, якщо вони повернуться до своїх казарм. В ту хвилину кулі Каховського й ще двох солдатів смертельно поранили сміливого воїна. Йому судилося загинути від «російської кулі». Повстання було придушено Миколою І за допомогою артилерії, а Михайла Милорадовича поховали зі всіма військовими почестями.

Вольт Дубов
Газета «Урядовий кур’єр»
23 червня 2012




Вірне Козацтво

Навігація

Пошук


Останні публікації


ПО УКРАЇНІ


Службове

Справжня Україна