Послання Святішого Патріарха Кирила до 200-річчя Вітчизняної війни 1812 року


Святіший Патріарх КирилПреосвященні архіпастирі, всечесні отці, дорогі брати й сестри!

У ці дні ми святкуємо 200-річчя Вітчизняної війни 1812 року, під час якої наші предки дали відсіч нашестю «двадесяти язиків» — величезної армії, зібраної з усієї підкореної Наполеоном Європи, армії, яку очолював досі непереможний полководець та владар.

Події кінця XVIII — початку XIX століть сколихнули весь Старий Світ: глибока духовна криза породила спочатку Французьку революцію 1789 року, а потім бонапартистську диктатуру і загальноєвропейську війну.

Не залишилася осторонь від того, що відбувається, і Росія. Протягом тривалого часу вона намагалася стримувати натиск ворога дипломатичними і навіть військовими засобами, але все ж попуском Божим уникнути біди не вдалося. І в 1812 році, коли в межі нашої Батьківщини вторглися полчища загарбників, народ в єдиному пориві встав на захист Вітчизни.

Найбільше обурення у руських людей викликало знущання завойовників над святинями, розграбування храмів, осквернення вівтарів. Агресор, що загордився і протиставив себе Церкві, сприймався народною свідомістю не тільки як правитель, що зазіхнув на свободу й незалежність Росії, але і як виразник безбожних ідей і гонитель християн.

За спогадами учасників тих подій, усі вони — від офіцерів-дворян до партизанів-селян, бачили себе не тільки захисниками країни, але й захисниками віри, і навіть віри насамперед. Розділення між верствами, глибокі відмінності народної та дворянської культури, — усе відійшло на другий план перед обличчям спільної загрози; усі усвідомили себе православними російськими людьми. Як говорилося у «Високому маніфесті про принесення Господу Богу подяки за визволення Росії від нашестя ворожого», що його государ імператор Олександр Перший підписав після закінчення війни, «військо, вельможі, дворянство, духовенство, купецтво, народ, словом, усі державні чини й верстви, не шкодуючи ані майна свого, ані життя, склали єдину душу, душу разом мужню й благочестиву, настільки ж палаючу любов’ю до Вітчизни, наскільки любов’ю до Бога».

Самовіддано захищаючи рідну землю, наші предки сподівалися не тільки на силу зброї і чисельність армії, але й на допомогу Господа і заступництво Цариці Небесної. Тому в перемозі над ворогом, яка була понад людських сил, вбачали Божественний промисл.

Як було сказано в тому ж маніфесті, «не відбираючи гідної слави ні в Головнокомандувача над військами Нашими славнозвісного полководця, який приніс безсмертні Вітчизні заслуги; ні в інших майстерних і мужніх вождів і воєначальників, що ознаменували себе ревністю й старанністю; ні взагалі у цього хороброго Нашого воїнства, можемо сказати, що вчинене ними вище за людські сили. Отже, пізнаємо у цій великій справі промисл Божий. Повергнемося перед Святим Його Престолом, і бачачи ясно руку Його, що покарала гордість і злочестя, замість чванливості та вихваляння перемогами нашими, навчимося через цей великий та страшний приклад бути лагідними й смиренними законів і волі виконувачами, не схожими на цих осквернителів храмів Божих, що відпали від віри, ворогів наших».

У той час як Наполеон, що впав під тягарем своєї гордині, говорив, що «випадок — єдиний законний володар в усьому всесвіті», наші предки вбачали в тому, що відбувається, десницю Божу. У тому, що трапилося з Наполеоном, бачили здійснення слів Писання: «Я бачив безбожного, що збуджував пострах, що розкоренився, немов саморосле зелене те дерево; та він проминув, й ось немає його; і шукав я його, й не знайшов» (Пс. 36:35-36).

На жаль, є сьогодні й такі, хто без пошани ставиться не тільки до слова «віра», а й до слова «Вітчизна». Психологічно та ідейно вони ближче до тих дітей революції, які вторглися в наші межі, ніж до тих дітей Росії, які дали їм відсіч. Усе це — свідчення духовної немочі. І цю неміч можливо зцілити, якщо ми будемо пам’ятати про героїчні сторінки минулого, відчувати свою причетність до великої спадщини наших предків та відчувати себе продовжувачами їхніх трудів.

Важливо пам’ятати і про той урок історії, який нам піднесла війна з Наполеоном, про подвиг тих, хто тоді не пошкодував себе заради порятунку Росії. Як говорив святитель Філарет, герої 1812 року «спокутували кров’ю для нащадків ті блага, які кров’ю купили для них предки».

Ця пам’ять допоможе багатьом зрозуміти, чому осквернення храмів і наруга над святинями для народу нашого завжди було найтяжчим моральним злочином.

Дай Боже, щоб через віру православну, яка в усі часи була духовною основою народного життя, через дбайливе ставлення до національної історії і духовних традицій, до співвітчизників повернулося усвідомлення своєї відповідальності перед Богом, історією і наступними поколіннями.

На пам’ять про перемогу нашого народу над ворогом і на подяку Творцю за Його милості в Храмі Христа Спасителя, а також у всіх храмах Руської Православної Церкви 8 вересня цього року (26 серпня за старим стилем), буде звершено «Молебний спів до Господа Бога на спомин позбавлення Церкви й держави Російської від нашестя галлів і з ними двадесяти язиків».

Закликаючи на всіх вас Боже благословення, молю Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він упокоїв в небесних оселях героїв Вітчизняної війни 1812 року, нас же зробив гідними спадкоємцями їхніх подвигів, зміцнив у вірі та послав усім країнам Історичної Русі мир і процвітання.

+КИРИЛ, ПАТРІАРХ МОСКОВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСІ




Вірне Козацтво

Навігація

Пошук


Останні публікації


ПО УКРАЇНІ


Службове

Справжня Україна