Військо вірних козаків: запорожці-чорноморці у війні з Наполеоном


Чорноморські козаки, початок XX ст.

210 років тому, 25 серпня 1792 року, до Тамані причалила Чорноморська козацька флотилія під адміральством полковника Сидора Білого, започаткувавши Чорноморське Козацьке військо. А 190 років тому, 12 (25) червня 1812 року прийняла бойове хрещення гвардійська Чорноморська сотня у складі російської армії, що діяла проти військ Наполеона I, який вторгся в Російську імперію.

Військо вірних козаків

Після того, як російські війська захопили Крим, імператриця Катерина II послала князю Потьомкіну розпорядження — знищити Запорізьку Січ. Чим же запорожці завинили перед імператрицею? Відповідь одна: їй були потрібні землі, які належали Січі. Катерина роздала їх російським поміщикам, прибульцям з її рідної німецької землі; німецьким переселенцям, які воювали на кримських землях; генералам та югославським емігрантам. У середині 1783 року, коли всі вони одержали землю, Катерина запровадила в Україні кріпосне право, і багато колишніх запорожців стали кріпаками.

Але командуючий військами імперії в Україні князь Потьомкін розумів, що без запорожців йому не обійтися. 1785 року в його оточенні з’явилися полковник Сидір Білий, сотник Захарій Чепіга та генеральний суддя Антін Головатий. Після цього Потьомкін домігся від Катерини II дозволу відродити козацьке військо з колишніх запорожців, назвавши його інакше. Недовго думаючи, ясновельможний князь Григорій вирішив: ті запорожці, котрі пішли до турецького султана, заснувавши Задунайську Січ, — «невірні козаки»; а ті, хто залишився в Україні, — «вірні». Спираючись на цю дуже глибоку думку, він іменував колишніх запорожців «Військом вірних козаків». Імператриця погодилася з такою назвою.

Багато військових істориків та історики українського козацтва досі вважають: Катерина II вирішувала питання дислокації колишніх запорожців не 1788 року, перед початком чергової російсько-турецької війни, а пізніше, по її закінченні й після смерті Григорія Потьомкіна. Але документи «Першого повного зібрання законів Російської імперії» засвідчують, що разом із дозволом формувати Війська вірних козаків князь Потьомкін одержав від імператриці і зазначення місця їхньої дислокації. Аби розібратися в цій заплутаній справі, слід ознайомитися з текстом іменного наказу імператриці Потьомкіну від 14 січня 1788 року:

«Приемлем на благо усердие подполковника Сидора Билого и прочих Старшин бывшего войска Запорожского, и соизволяем, чтоб вы им Наше Монаршее благоволение объявили; а что касается до просьбы и желания, находившихся в помянутом войске, чтоб им отвесть для поселения земли в керченском Куту или на Тамани; сие весьма полезное дело вы можете распорядить по лучшему вашему усмотрению, распространяя дозволенное тут селиться и прочим из-за границы к ним присовокупиться хотящим, равно и как и находящимся в неприятельской стороне, если кто из них пришел в раскаяние в своем заблуждении, прибегнет к милости, Нам свойственной. Екатерина».

Таким чином, по-перше, місце поселення колишніх запорожців визначили заздалегідь, перед початком війни, а по-друге, там могли оселитися й запорожці, котрі перейшли на бік султана, якби вони захотіли повернутися назад. Катерина II та князь Григорій не хотіли, аби проти їхніх військ на турецькому фронті діяли задунайські запорожці, однак у тодішній ситуації це було неминуче. Уже йшла війна, та кошовий Війська вірних козаків Сидір Білий таємно їздив у Задунайську Січ і агітував колишніх запорожців повернутися в Україну, проте ті відмовилися.

У всій цій історії не зрозуміло лише одне: чи сказав князь Григорій Сидору Білому про те, що кіш війська буде на Тамані? Є дані, що Потьомкін планував для коша інше місце: розуміючи, що турецький султан ніколи не погодиться на втрату Криму й за першої-ліпшої нагоди засилатиме туди своїх емісарів для підбурювання татарського населення півострова, князь вирішив оселити Військо вірних козаків у Криму й по північному узбережжі Чорного моря, аби козаки охороняли кордони імперії.

Сидір Білий загинув геройською смертю в очаківських водах. Потьомкін помер дорогою в Ясси після закінчення війни. Запорожці на чолі з Захарієм Чепігою були тоді в Молдавії, їхній кіш був у Слободзеї. Війна закінчилася, додавши Вірним козакам чорноморським слави за взяття острова Березань, Очакова й Ізмаїла, але питання про місце коша залишалося відкритим.

Чорноморці на Тамані

29 лютого 1792 року Захарій Чепіга скликав Військову Раду, де ухвалили послати до імператриці депутацію з проханням вирішити питання про землю, яку закріпили б за військом навічно й без будь-якого викупу. Природно, запорожці мріяли про те, що їм уділять землю в Україні. Главою делегації обрали начальника Чорноморської флотилії та військового суддю Антона Головатого. Його справжнє прізвище невідоме, а прізвисько йому дали ще при кошовому Петрі Калнишевському за розум і дипломатичні здібності.

Головатий із козаками прибув до Петербурга на початку травня. Їм дали аудієнцію в Царському Селі. Головатий наблизився до трону й, поклонившись, заговорив чудовою латиною — мовою, якою тоді послуговувалися всі козацькі дипломати ще з часів гетьмана Богдана Хмельницького. Як справжній дипломат, він розпочав свою промову з того, що вшанував пам’ять ясновельможного князя Григорія, без якого козаки тепер — як діти без батька: у такий сумний момент допомогти могла б лише «матінка-імператриця». У його промові не було й натяку на знищення Запорізької Січі; на те, що багато запорожців потрапили в кріпосне рабство, а їхні заслуги перед імперією забуто.

Катерина зрозуміла все. Вона відразу наказала принести й повернути війську його клейноди. На цьому аудієнція закінчилася, і Головатого віддали на розтерзання користолюбним хабарникам — петербурзьким чиновникам та всім тим, хто сприяв видачі необхідних документів. Багато грошей, коштовних подарунків, дорогої зброї перейшло в їхні жадібні руки, але військовий суддя свого домігся: 30 червня 1792 року він нарешті отримав підписану імператрицею грамоту на землю, в якій імператриця віддала Чорноморському війську вірних козаків у вічне володіння землі праворуч Кубані, Тамань і фортецю Фанагорію. Правда, землі було менше, ніж просило військо, а запорожців, записаних кріпаками в поміщиків, які одержали їхні колишні землі, визволити не вдалося. Проте імператриця дозволила козакам отримувати доходи від торгівлі, призначила платню й дозволила відновити всі ті порядки, що були на Запорізькій Січі.

У Слободзеї Головатого зустрічали як переможця. Маючи рескрипт Катерини II, Захарій Чепіга скерував морем Чорноморську флотилію на чолі із сином покійного кошового, полковником Савою Білим. На чайках пішла морська піхота, на флейті — артилерія й архів. Обігнувши Крим, колишні запорожці висадилися на Тамані в кількості 3.847 чоловік. Вони вивантажили з флейта артилерію та боєприпаси й розмістили їх у фортеці Фанагорія, побудованій ще солдатами Фанагорійського гренадерського полку, який десять років тому був тут разом із Суворовим. Невдовзі прибули ще два піших полки на чолі з полковником Кордовським, які рухалися сушею. Останніми зі Слободзеї виходили кошовий Захарій Чепіга з військовим суддею Антоном Головатим. Шлях лежав через Крим. Форсувавши Керченську протоку, Антін Головатий і протоієрей Роман Порохня 15 серпня прийшли на Тамань.

Проте цим переселення не закінчилося. Близько 700 безсімейних козаків після війни, вирішивши заробити, пішли служити в Молдавію й фортецю Хаджибей (Одесу). Тоді Головатий зустрівся з Суворовим і попросив дати козакам роботу, аби ті, заробивши грошей, змогли приїхати на Тамань. Суворову були потрібні робітники, котрі знаються на фортифікації: він відновлював турецьку фортецю Хаджибей. Закінчивши роботу в Суворова, запорожці приїхали на Тамань. Але, хоч як старався Антін Головатий, за Бугом залишилося 12.000 колишніх запорожців із родинами: тамтешні російські поміщики встигли зарахувати їх до кріпаків.

Чорноморці повинні були служити на кордоні та обживати свої землі. Особливо потерпали козаки і їхні родини від клімату, боліт, безлічі комарів та набігів горців. На південному березі Кубані стіною стояли ліси. У них сиділи абреки, головним бізнесом яких були набіги на козаків, ясир і торгівля ними. У прикордонні козаки спали по черзі, та й то вдень, а вночі відбивалися від горців — не завжди успішно.

Вірні своїм традиціям, запорожці носили оселедці. Але якось один козак потрапив у полон. Черкеси довго водили його аулом, щоб комусь продати, але всі боялися оселедця, вважаючи його ознакою чаклунства: кому ж охота купити раба-чаклуна. Тоді абреки вирішили вбити бранця, але передумали — відрізали йому чуба й поголили голову. Бранця відразу ж купили. Наступного дня він утік і повернувся до своїх — утікача ніхто не зупинив, бо його голова була по-мусульманському голомоза і вбраний він був у одяг горців. Після цього випадку кошовий заборонив носити чуби й дозволив носити одяг горян. Пізніше, 1848 року, імператор Микола I встановив формою одягу для Чорноморського війська бешмет, черкеску, горянську шапку й чоботи з м’якою підошвою.

Служба на кордоні була важка. Найнебезпечнішим був пікет річки Куркуль, що входив в Андріївський пост (згодом там побудували станицю Варенниківську). Отож начальство Андріївського посту відправляло на Куркульський пікет штрафників: тих, кого підловили на пияцтві, дебоші, бійках, непослуху, називаючи їх «куркулями», що сприймалося чорноморцями як кревна образа.

Минуло дев’ять років. Померли Захарій Чепіга й Антін Головатий, виросло нове покоління чорноморців-запорожців. Але вони зберегли вдалині від батьківщини культуру, рідну мову, перенесли на нові землі назви міст, звідки походили.

12 березня 1801 року на престол Російської імперії сів улюблений онук Катерини II — Олександр I Павлович Романов. Це був високий блакитноокий шатен, ввічливий і делікатний, але ніхто ніколи не знав, що за задуми роїлися в голові, яку порівнювали з головою янгола. Навіть Наполеон Бонапарт не зміг передбачити, що такий на вигляд м’який і ласкавий Олександр згодом стане жорстким і непоступливим, коли йтиметься про те, бути чи не бути його народу вільним, а імперії — незалежною й суверенною.

Гвардійська Чорноморська кінна сотня

Олександру було десять років, коли він разом зі своїм братом Костянтином і улюбленою бабусею поїхав у Новоросію та Крим. Ласкавого й ніжного хлопчика вразили краса України, але найбільше йому запам’яталися сильні та мужні люди у високих смушевих шапках із червоними шликами, у червоному вбранні, із коштовною зброєю — запорізький ескорт його бабусі Катерини під командою кошового Сидора Білого.

Минали роки. На долю Олександра І випала нелегка місія: зв’язаний союзницькими зобов’язаннями з прусським і австрійським королями, він потрапив під удар великого полководця того часу, французького імператора Наполеона Бонапарта. Олександру вже виповнилося 30 років, позаду була ганьба Аустерліца та Фрідланда, необхідно було укласти мир, щоб відновити армію й дати перепочинок державі. Ворогів розділяла річка Німан: на західному березі, біля міста Тільзіт, стояв Наполеон із гвардією, на східному — Олександр I із рештками російських військ. Вдосвіта 24 червня в човен із російського боку сів генерал-ад’ютант Балашов, і човен під білим прапором поплив до французького берега. Посланця Олександра Наполеон зустрів з пошаною. Вирішили: перші переговори про мир відбудуться на нейтральній смузі — на середині ріки Німан, у наметі, встановленому на великому плоту. Наступного дня, 25 червня 1807 року, від обох берегів відчалили човни й на плоту з’явилися на виду в обох армій два імператори. Олександр побачив перед собою маленького на зріст товстуна, 38 років, одягненого в темно-синій мундир із білими вилогами, у білих лосинах та ботфортах. На мундирі була срібна шита зірка ордена Почесного легіону. Олександр у своєму темно-зеленому мундирі з блакитною андріївською стрічкою через плече здавався велетнем, порівняно з французьким імператором, і коли той поліз до нього обійматися, то вткнувся своїм римським носом у діамантову зірку ордена Святого Андрія Первозванного. Війська на обох берегах Німану закричали вітання, вдарив салют, і Наполеон, пропустивши вперед Олександра, ввійшов у шатро. А наступного дня, 26 червня, до російського берега причалив барк французького імператора, Олександр зі своїм почтом сів у нього й поплив у Тільзіт, у гості до Наполеона.

Того дня Наполеон здійснював огляд гвардії, на головну площу міста імператори в’їхали під охороною французьких кінних єгерів у високих хутряних шапках із султанами, гаптованих куртках із відкидними рукавами, мундирах червоного кольору, гаптованих золотими позументами.

Коли російський імператор побачив гвардійських єгерів Наполеона, пам’ять воскресила перед ним враження дитячих років, і Олександр пошкодував, що його вояків, не гірших від наполеонівських єгерів, немає в почесному ескорті. Проте початок війни зі Швецією, приєднання Великого Князівства Фінляндського — все це відсунуло мрію про власних кінних єгерів на задній план.

Нарешті у квітні 1811 року імператорський фельд’єгер повіз на Кубань повеління військовому отаману Чорноморського козацького війська, генерал-майору Федору Яковичу Бурсаку: знайти у війську найхоробріших і найвідважніших козаків для формування окремої гвардійської Чорноморської кінної сотні. А 18 травня 1811 року інший фельд’єгер повіз короткий наказ Олександра I: «Сформувати з кращих людей війська гвардійську Чорноморську сотню й зарахувати її до лейб-гвардії Козачого полку. Олександр». Так у російського імператора з’явилися власні кінні єгері. Одним із таких кращих людей був хорунжий Олексій Данилович Безкровний, який, розпочавши службу простим козаком, став генерал-майором, георгіївським кавалером і військовим отаманом Чорноморського війська.

Чорноморський козак Олексій Безкровний

Майбутній командир гвардійської Чорноморської сотні народився 1784 року в родині потомствених запорізьких козаків. Дід його, сподвижник Антона Головатого, одержав хрест за штурм Ізмаїла; батько був хорунжим у Захарія Чепіги, одержав хрест св. Володимира й заслужив потомствене дворянство. Восьмирічним Олексій прибув на Тамань, а шістнадцятирічним пішов служити в полк батька простим козаком. 1810 року, беручи участь у поході проти закубанських горян, був поранений, але наприкінці року повернувся в стрій. 3а хоробрість і відвагу Олексій одержав від імператора срібну медаль, а 1811 року — чин хорунжого та другу срібну медаль на георгіївській стрічці. Так він став одним із тих, кого козаки називали чорноморським героєм, і коли військовий отаман Бурсак набирав за наказом імператора гвардійську сотню, то одним із перших до неї зарахували в січні 1812 року сотника Олексія Безкровного. Йому надали звання поручика лейб-гвардії, й він отримав взвод козаків.

Тим часом у лютому 1812 року гвардійці-чорноморці своїм ходом прибули до столиці, й імператор Олександр влаштував огляд своєму майбутньому конвою. Він залишився задоволений, але командира сотні Панаса Бурсака викликали до командуючого лейб-гвардії козачим полком генерал-майора графа Василя Орлова-Денисова. Граф сказав: «Чуби прибрати, государ наказав носити лише волосся й вуса, а також однаковий одяг і зброю».

Форма скидалася на мундири гвардійських наполеонівських кінних єгерів, але при цьому зберігала характер козацького одягу. На червоний гвардійський напівкаптан одягали темно-синю куртку з прорізними рукавами, розстебнуту на грудях. Комір і вилоги куртки й напівкаптана були чорні, плисові, з білою облямівкою й жовтими гвардійськими петлицями; замість шаровар були прилеглі штани зі штрипками, напущені на короткі чоботи (на відміну від решти російських козачих військ, чорноморці й кубанці лампасів не носили). Шапки були високі, козацькі, чорні з червоним денцем і шликом із білим ештекетом з лівого боку і з білим султаном із чорним верхом. Погони в козаків були у вигляді двох переплетених білих шнурів, в офіцерів шнур був золотим. Коні ходили під синіми чепраками козачого типу з золотим галуном, сідла козачого зразка мали червоні подушки з таким самим галуном. Озброєння було єгерське: нарізний штуцер, двійко пістолетів і козацька шабля.

Така історія гвардійської форми, яку запровадив російський імператор для свого особистого конвою. І тепер, коли минуло 190 років, українських істориків дивує той факт, що український президент запровадив для свого особистого конвою форму, аналогічну гвардійським козакам російського імператора.

А все подальше життя Олексія Безкровного було пов’язане з гвардійською Чорноморською сотнею, і її історія — історія його життя.

Ворожа навала

У другій половині травня 1812 року Наполеон прибув до Дрездена. Там були австрійський імператор, прусський король та інші можновладні особи, посаджені ним на європейські трони. «Я йду на Москву й за один-два бої все скінчу. Імператор Олександр навколішки проситиме в мене миру!» На той час уздовж берега річки Німан уже стояли роз’їзди польських уланів. Наполеон, перевдягнувшись в уланське офіцерське вбрання, проїхав уздовж берега. Зупиняючись, він дивився в підзорну трубу на Ковно. Протилежний берег був безлюдний, а це означало, що переправу потрібно наводити якнайшвидше.

Після опівночі 12 червня 1812 року французькі сапери навели три понтонних мости через Німан, між Ковно та містечком Понемуні. Уночі мостами пройшли кіннота Себастіані й артилерія. Рано-вранці Наполеон проїхав мостом в оточенні гвардійських кінних єгерів і приблизно шість верст проскакав серед ялинового лісу сипучим піском. Противника не було. Уранці Себастіані захопив Ковно.

У Російській імперії тоді існувало неписане правило: гвардія брала участь у бойових діях, незалежно від того, чи є у військах імператор. Тому лейб-гвардії козачий полк, гвардійська Уральська козача сотня та гвардійська Чорноморська сотня ще в другій половині квітня залишили Царське Село і рушили пішки в розташування І Західної армії Барклая де Толлі. З наказу №12 від 30 травня 1812 року начальника штабу III піхотного корпусу генерала Шаховського відомо, що лейб-гвардії козачий полк графа Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня військового старшини Панаса Бурсака прибули до вказаного для них пункту зосередження 1 червня 1812 року. Через чотири дні гвардійська Чорноморська сотня вже розсипалася в пластунські пікети по берегу Німану.

У ніч на 12 червня командир взводу Олексій Безкровний доніс Бурсаку про переправу ворога через Німан, а той послав козака до Орлова-Денисова. Імператор Олександр тієї ночі працював із документами на дачі генерала Бенігсена у Вільно. Вранці камердинер доповів: аудієнції просить міністр поліції. Від нього імператор дізнався про вторгнення ворога. За іншою версією, Олександр танцював на балу, коли його викликали й міністр поліції Балашов повідомив про вторгнення. Так чи інакше, але вранці імператор уже розіслав накази по частинах російської армії, що стояли по всій лінії західного кордону імперії.

З півночі на південь кордон охороняли один корпус і чотири армії: корпус генерала Вітгенштейна прикривав напрямок від Тільзіта на Петербург, його лівий фланг стикувався з I Західною армією військового міністра, генерала Барклая де Толлі, стик між ними прикривав гвардійський кінний корпус Федора Уварова, у складі якого був лейб-гвардії козачий полк Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня Панаса Бурсака, де служив осавул Олексій Безкровний. На південь від лівого флангу I Західної армії дислокувалася II Західна армія генерала Багратіона, стик між ними прикривав козачий кінний корпус генерала від кавалерії, військового донського отамана Матвія Платова. Південніше Багратіона стояла III Обсерваційна армія генерала графа Олександра Петровича Тормасова, в якій було чотири українських козацьких полки. Далі, на півдні, перебувала IV Дунайська армія адмірала Чічагова, прикриваючи Подільську губернію.

Плануючи кампанію 1812 року, Наполеон розраховував, ударивши в стик I Західної армії Барклая де Толлі та II Західної армії Багратіона корпусами свого брата Ієроніма Бонапарта й пасинка, італійського віце-короля Євгенія Богарне, роз’єднати Барклая з Багратіоном, тимчасово скувати війська останнього, оточити та знищити I, а потім і II Західні армії. Корпус Макдональда мав розбити війська Вітгенштейна, корпус Шварценберга — війська Тормасова до підходу армії Чічагова. У такий спосіб французький імператор планував оточити та знищити російські збройні сили вже в перших боях і здобути оперативний простір у глибині, на незахищеній російській території.

Олександр I відразу ж розгадав план Наполеона, і з Вільно фельд’єгері полетіли з наказами до Барклая й Багратіона — йти на з’єднання в район м. Дрісса, а якщо це неможливо зробити, то з’єднатися в районі Смоленська.

Почалися ар’єргардні бої, де зустрілися польські улани та французькі гусари й кірасири з донськими козаками Платова й козаками Орлова-Денисова та Панаса Бурсака. Донські, уральські й чорноморські козаки прикривали з’єднання армій Барклая й Багратіона, ведучи жорстокі бої з кавалерією противника, що напосідала.

Бойове хрещення гвардійської Чорноморської сотні відбулося 16 (28) червня неподалік с. Гапонівщина. Олексій Безкровний із двома взводами чорноморців ударив по позиціях польських уланів і гнав їх версту, але потім ворог, отримавши підкріплення, перейшов у контратаку. Проте на допомогу чорноморцям підійшли українці Сумського гусарського й лейб-гвардії козачого полків, і противника відкинули. Про бій чорноморців доповіли імператорові, і відтоді Чорноморська сотня стала іменуватися «Власний Його Імператорської Величності конвой».

Наступного дня, у середу, знову сталася кавалерійська сутичка неподалік с. Агапівщина; така сутичка сталася й 18 (30) червня поблизу с. Орлов, де лейб-козаків, чорноморців і сумських гусар підтримав Польський уланський полк. Потім виснажених боями гвардійців змінили, і вони не воювали до Бородінської битви.

Запорожці-чорноморці в Бородінській битві

Чорноморці, колишні запорожці, вступили в бій у Бородінській битві опівдні, коли Наполеонові до перемоги залишалося зробити лише один потужний удар його резервів по вже прорваному фронту російських військ II Західної армії генерала Петра Багратіона, яка билася на лівому фланзі й у центрі оборони. На правому фланзі, навпроти с. Бородіно, захопленого ворогом, маючи перед фронтом річку Колоча, стояла I Західна армія генерала Барклая де Толлі. На самому правому фланзі стояв резервний кавалерійський гвардійський корпус генерала Федора Уварова, у складі якого був лейб-гвардії козачий полк Орлова-Денисова та гвардійська Чорноморська сотня Панаса Бурсака. Корпус прикривав правий фланг позиції 2-го піхотного корпусу генерал-лейтенанта Багговута біля східного узлісся Масловського гаю. Ліворуч корпусу Уварова, у глибині оборони, захований від очей противника, перебував окремий козачий корпус генерала від кавалерії, отамана Всевеликого війська донського Матвія Івановича Платова. У диспозиції Кутузова, відданій на Бородінську битву 24 серпня, цей корпус зазначений не був. Певне, Кутузов, боючись просочування інформації, це зробив свідомо.

За свідченням генерала Уварова, Кутузов «особисто послав його перший резервний корпус перейти річку Колоча й атакувати ворога в лівий фланг із тим, щоб хоч трохи відтягнути його сили, які дуже прагнули атакувати нашу армію, розташовану на лівому фланзі позиції».

Тим часом Наполеон, прорвавши центр оборони військ князя Петра Багратіона, готувався кинути в прорив частини італійського корпусу віце-короля Євгенія Богарне й Молоду гвардію. Кутузову нічого не залишалася, як кинути проти віце-короля гвардійську кавалерію Уварова та козачий корпус Платова.

Опівдні 26 серпня гвардійська Чорноморська сотня, авангард Уварова, переправилася через річку Колоча поблизу села Мала й кар’єром пішла до річки Война в напрямку села Беззубово, а донські козаки Платова, переправившись північніше кінної гвардії, скористалися рельєфом місцевості, де був рідкий ліс, і непомітно зайшли у фланг та тил піхоти віце-короля Євгенія.

Біля греблі села Беззубово стояли французький лінійний піхотний полк і батарея. На неї пішли гвардійські кірасири. Дві атаки були безрезультатні. Тоді Олексій Безкровний із двома взводами запорожців, розігнавшись, врубався у французьку батарею. Попри картеч впритул, запорожці взяли греблю, відкривши шлях гвардійській кавалерії. За Бородіно штаб-ротмістра Безкровного нагороджено «золотою зброєю».

Тим часом козаки Платова вдарили по ворогу, який відступав у паніці, з тилу. Ад’ютант Наполеона граф Сегюр писав про це так: «… принц зібрав усі сили для генерального нападу, як раптом зліва почулися жахливі крики, там запанувало безладдя». Дізнавшись про рейд російської кавалерії, Наполеон припинив атаки й поїхав дивитися, що сталося в Євгенія Богарне. Минуло дві години. За цей час Кутузов відновив порядок, відвів II Західну армію за Семенівський яр. Сегюр писав: «… але час уже було втрачено. Нічого було й думати про захоплення всієї російської армії і, можливо, всієї Росії, залишалося лише утримати за собою бойовище. Кутузову дали змогу опам’ятатися, він укріпився на малодоступних висотах, які залишилися в нього, і покрив долину кавалерією».

Навівши порядок у військах Євгенія Богарне, Наполеон повернувся на свій командний пункт. Дивлячись у підзорну трубу, він побачив російську піхоту, яка стояла за Семенівським яром у бойовому порядку. До імператора підійшов начальник штабу, маршал Бертьє, чекаючи вказівок. Показавши підзорною трубою у бік противника, Наполеон наказав посилити артвогонь, але потім сказав, що не вважає за можливе продовжувати бій, бо не хоче втратити гвардію за 80.000 льє від Франції.

О четвертій годині пополудні російська гвардійська кавалерія й донські козаки Платова повернулися на вихідні позиції, прикриваючи відступ Кутузова до Москви.

Потім були ар’єргардні бої, бій під Тарутиним, переслідування відступаючого ворога. Біля Ляхово запорожці налетіли на французьку піхотну бригаду, яка відступала: у полон до них потрапили генерал Ожеро, 60 офіцерів і 1.500 солдатів. Під Красним козаки відбили російських бранців, що їх ворог захопив під Бородіним. Чорноморці-запорожці «провели» французів до Німану, до того самого місця, звідки розпочинали війну. На Німані, на льоду, Кутузов наказав розгорнути похідну церкву. Посеред річки зібралися війська, принесли трофейні прапори, кинули їх на кригу й відслужили молебень, славлячи Бога за допомогу у вигнанні супостата з рідної землі. Сюди ж прибув Олександр I, і гвардійська Чорноморська сотня стала його особистою охороною до кінця кампанії 1813—1814 років.

Геройська атака під Лейпцигом

4 жовтня 1813 року під Лейпцигом Наполеон зійшовся в генеральному бою з головними силами союзників. Згодом цей бій назвали «битвою народів»: у ньому брали участь росіяни, українці, поляки, австрійці, німці, італійці, шведи, фінни та французи. У вирішальний момент Наполеон наказав Королю Неаполітанському, маршалу Іоахиму Мюрату вдарити в центр противника всією резервною важкою кавалерією. Мюрат кинув у напрямку Вакха кірасирів корпусу генерала Латур-Мобура, і шість тисяч вершників у сталевих касках і кірасах, із піднятими палашами вдарили по російській піхоті під командуванням принца Євгенія Вюртенберзького. Її було зім’ято. Кірасири ввірвалися на артилерійські позиції й почали рубати гарматну обслугу. Російські пушкарі билися банниками, багнетами, тесаками, дорого віддаючи своє життя, а за батареями, на висоті, містився командний пункт союзників. Кірасирам Латур-Мобура залишалося тільки зробити останнє зусилля — і російський та австрійський імператори, прусський і шведський королі з усім їхнім генералітетом потрапили б у полон до Наполеона. Бій було б виграно, французький імператор знову став би володарем Європи та згадував би Московський похід як страшний сон.

Олександр I усе бачив. Він підкликав Орлова-Денисова, показав йому на вузький шлях серед болотистої рівнини, який виводив його полк у фланг і тил кірасирів Латур-Мобура, і наказав атакувати. Орлов-Денисов вклонився, птахом підлетів до своїх червоних козаків і за мить, прихопивши з собою два полки прусських гусарів графа Ностіца, кавалерія союзників ударила у фланг французьким кірасирам, чиї коні вже були стомлені, а вершники — зв’язані боєм з артилерійською обслугою російських батарей.

Попереду, біля гвардійського штандарта, скакав донський козак, генерал, граф Василь Орлов-Денисов, а поруч із ним — нащадок запорожців, чорноморський козак Олексій Безкровний. Удар був несподіваним і сильним: кірасири за пилюкою, піднятою гвардійськими козаками, не бачили, скільки кінноти їх атакує. Генерал Латур-Мобур вирішив не ризикувати: кірасирів повернули назад. Лейб-гвардії козачий полк пішов навздогін. І тут у груди Олексію вдарила навиліт пістолетна куля. Він похитнувся, козаки підхопили й винесли з бою свого командира. Олександр I, який спостерігав атаку своїх гвардійців у підзорну трубу, послав свого лейб-медика Вільє оглянути рану героя й через нього поздоровив Олексія з чином гвардії полковника та командира свого конвою. Бій під Лейпцигом було виграно. Наполеон відступив.

У бою російської гвардії з корпусом генерала Вандамма біля містечка Кульм, 18 серпня 1813 року, Олексія поранено картеччю в бік, і ця рана турбувала його до кінця життя. За Лейпциг і Кульм гвардії полковник Безкровний одержав орден Святого Володимира з бантом. Гвардійська Чорноморська сотня дійшла до Парижа, і її останнім боєм на французькій землі став бій 25 березня 1814 року при Фер-Шампенуазе. Тоді Олександр I єдиний раз у своєму житті особисто повів свою гвардію в атаку на піхоту генерала Пакто, а чорноморці, нащадки запорожців, охороняли імператора. Після цього бою Олексій Безкровний занедужав: відкрилися рани, він лежав у госпіталі в Парижі. Двічі його особисто відвідував Олександр I, а з ним і прусський король Фрідріх Вільгельм, що подарував легендарному героєві російської армії Залізний Кульмський хрест.

1816 році Олексій повернувся на Тамань, одержав під свою команду 9-й кінний полк. Знову почалися бойові справи з горцями. У нагороду за вірну службу імператор надіслав 5.000 рублів і свій діамантовий перстень. З 1823 по 1827 рік гвардії полковник був із чорноморцями в Царстві Польському на кордоні з Пруссією, а коли помер військовий отаман Чорноморського козацького війська, то Найвищим указом від 27 вересня 1827 року Микола I і сенат призначили на цю посаду Безкровного. Командуючи передовим загоном під час штурму Анапи, Олексій знову прославився, і його нагородили хрестом Святого Георгія IV ступеня, надавши звання генерал-майора. Після закінчення кампанії Микола I викликав його до столиці й там подарував золоту шаблю з діамантами та написом «За хоробрість».

Останній бій генерала Безкровного

У середині 1831 року проти горян-шапсугів послали експедицію генерала Еммануеля. Одним із загонів, що діяли проти ватажка горян Цокомоко, командував Олексій Безкровний. Цокомоко заманив чорноморців в ущелину, потім буцімто почав тікати. Російська колона з обозом і гарматами опинилася в пастці, і шапсуги вже почали відвозити гармати. Генерал Безкровний ударив по противнику, відбив гармати й обоз. Цокомоко знову почав удавану втечу, і Олексій із козаками вирішив перехопити його й узяти в полон. Але тут із лісу вискочила кіннота противника, вдарила з флангу, відрізавши отамана від його козаків. Олексій опинився один серед численних ворогів. Кінь його впав, уражений чотирма кулями. Отаман підхопився, притулився до стовбура дерева й, майстерно орудуючи пікою, вже першим ударом уразив ватажка шапсугів. Піку порубали; він вихопив шаблю, і горяни дорого заплатили за спробу взяти отамана живим. Але сили закінчувалися, непритомніючи, Олексій почув знайоме козаче гикання. Чорноморці наспіли вчасно. Отамана врятували, але його бойове життя завершилося, він пішов на спочинок. Помираючи, Безкровний заповів усі свої кошти на будівництво будинку для старих і поранених козаків. Цей дім назвали «Олексіївським», як і комплекс укріплень на Кубані.

Чорноморський герой, нащадок запорізьких козаків, якого при європейських дворах називали «людиною-легендою», помер у вересні 1833 року. 26 серпня 1904 року 1-й Таманський козачий полк Кубанського козачого війська став називатися ім’ям свого вічного шефа, генерала Олексія Даниловича Безкровного.

Епілог

До свого сторіччя, 18 травня 1911-го, конвой Його Імператорської Величності став полком. Його І і ІІ лейб-гвардії Кубанським сотням був подарований Гвардійський штандарт «За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812 году и за подвиг, оказанный в сражении при Лейпциге 4 октября 1813 года». Штандарт мав блакитну андріївську муарову стрічку з золотими вензелями й написом «1811—1911 роки». У 1813-му гвардійська Чорноморська сотня одержала дві срібні труби за кампанію 1812 року. У 1857-му лейб-гвардії Чорноморському козачому дивізіону «За отличие, выказанное гвардейской Черноморской сотней против неприятеля в 1813 году, в составе лейб-гвардии казачьего полка» вручили чотири срібні труби.

12 (25) березня 1917 року в Петрограді проходила велика маніфестація. У ній брали участь 20.000 чоловік. На чолі її, під ювілейним штандартом, оркестром сурмачів (зі срібними бойовими трубами) Невським проспектом пройшов лейб-гвардії Кубанський полк у червоних черкесках із бунчуком. Служба колишніх запорожців династії Романових, яка тривала 129 років, закінчилася зі зреченням останнього імператора Миколи II Олександровича. Він зрікся і зняв з козаків присягу. Попереду в Кубанського козацтва була трагедія громадянської війни та численні жертви. Але й нині нащадки запорожців не забули своєї батьківщини. 1992-го на Кубані святкували 200 років від того дня, коли на цю землю вперше ступили запорожці-чорноморці, перетворивши її на благодатний «Малиновий клин».

Володимир Кравцевич-Рожнецький,
газета «Дзеркало тижня»




Вірне Козацтво

Навігація

Пошук


Останні публікації


ПО УКРАЇНІ


Службове

Справжня Україна